Наши дела

За нашу гордость - наших предков. Акция 9 МАЯ 2012
День Победы - это праздник памяти и радости. Мы славили память наших предков и приобщали молодёжь нашими открытками интересоваться историей. Акция, занявшая чуть более трёх часов, прошла очень успешно... Подробнее

Книжная выставка в Киеве 10-13 ноября 2011г.
С 10 по 13 ноября в Киеве проходила 14-я международная книжная ярмарка. Это уже вторая выставка в этом году в Киеве, на которой издательство «Митраков» представляет публике уникальные книги русского учёного Н. Левашова.. Подробнее

Бигборд на ст. метро Олимпийская с 27.10.11 - 27.11.11
С 27 октября повесили наш плакат сроком на один месяц. Висит он на стене – в направлении метро Оболонь! Посередине перона. Все желающие могут воочию убедится или просто полюбоваться сами. Подробнее

Книжная выставка-ярмарка в Киеве 7-10 апреля 2011г.
В море интеллектуального обмана, захлестнувшем всю планету, недавно появились книги, несущие людям чётко и понятно сформулированную правду о законах природы, о зарождении жизни, о нас с вами и нашей. Подробнее

Бигборд на ст. метро Лесная
Усилия и средства одного человека сравнимы с маленькими речушками и ключами бьющими сами по себе, обособленно. Но если они решают объединить усилия и создать реку, то получается мощный стремительный поток сметающий Подробнее

Акция 9 мая. Мы помним великие победы! 2011г.
Уважаемые господа! Приглашаем Вас присоединится к проведения дня победы и великого праздника “9 мая” Подробнее

Родина-мать зовёт! Акция 9 мая 2010г.
Утром, 9 мая, по Крещатику к площади Независимости прошел парад военной техники времен Великой Отечественной. В марше приняли участие и ветераны, и молодежь, и дети, которые несли цветы и воздушные шары и портреты героев войны… Подробнее

Новости, Прошлое, Русская культура

Юрій Шилов - ІСТИНА ''ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ''

Текст книги Юрія Шилова “Істина Велесової книги” (з незначними скороченнями).

Наводяться аргументи на користь достовірності свідчень Велесової книги.

1. ДОСТОВІРНІСТЬ ВК.

Уявімо собі громадянську війну на Харківщині, сплюндрований більшовиками маєток у селі Великий Бурлюк – що з кінця XVII століття належав козацько-дворянському роду Донців-Захаржевських, уявімо білогвардійського полковника Алі Ізенбека, який серед розкиданих книжок побачив купу зв’язаних дощечок. Зрозумівши, що ота дерев’яна книга -надзвичайна, офіцер зібрав її до торби, яку тягав потім по фронтах й еміґраціях, аж поки не осів у Брюсселі Уявімо також іншого еміґранта, хіміка за фахом, Юрія Миролюбова – якому Алі Ізенбек дозволив скопіювати загадкові письмена. На це та, ще на спроби прочитання старовинного тексту дослідник-аматор витратив 15 років – з 1925 по 1939. У другу світову війну оригінал і його копія зникли, а переписи Ю.П. Миролюбов та ін. почали публікувати з 1953 року. А тепер уявімо себе на місці вчених-фахівців з прадавньої історії Русі, формуванню якої присвячено чудом знайдений і підозріло оприлюднений рукопис, умовно названий аматорами “Велесовою книгою” – вже щезлою й не відомо, наскільки точно скопійованої. Вже цього достатньо, щоб офіційна наука відвернулась, зневажливо кинувши при цьому “фальшивка”! А ще накиньмо на це величезний клопіт, який несе з собою визнання правдивості втраченого манускрипту, клопіт не лише вченим-філологам, історикам, археологам, етнографам, – але й патріотичній (і непатрютичній) громадськості.

Так що ж робити? Визнавати – чи ні?

Особисто я почав з другого з невизнання. Передусім не хотів собі клопоту, а тому поклався на негативне заключення мовознавців -спровокованих, як пізніше довідався, академіком Д.С. Лихачовим (що закликав суспільство не зважати на спадщину, напрацьовану слов’янами до прийняття християнства). Головним же в моїй первинній позиції було ось що: я – археолог, фахівець з арійських курганів, чого ж буду лізти в парафію славістів, де вирішальне слово мають сказати лінгвісти?!

Між тим суспільний обов’язок вченого добиватись знань, добиратись до істини. Наука – це розум і розвідка людства. І якщо у вчених атрофуються совість і честь, то… Але повернемось до “Велесової книги” (надалі писатиму ВК).

Після того, як В.Отрощенко, Л. Залізняк та ін. колеги з київського інституту археології Національної Академії наук України, з одного боку, а “Індоєвропа” в особі В. Довгича – з іншого, безсовісно заблокували мою монографію “Прабатьківщина арив” (К, 1995), після того як означений Інститут, а ще Інститут українознавства КДУ ім. Тараса Шевченка, обходячи мовчанкою докази В.М. Даниленка, Б.О. Рибакова, ін. щодо індоєвропейської належності трипільської археологічної культури, почали безчесно “здавати” її прасемітам (Л. Залізняк. Нариси стародавньої історії України – К., 1994), – я зрозумів, що немає зараз на нашій землі жодного фахівця, хто візьме на себе тягар оприлюднення дійсної “Праісторії Русі-України”. Що й здійснив, опублікувавши такий курс лекцій у Києві й Хмельницьку (1998), а згодом – ще й у Москві (1999). А працюючи над цим, мусив розібратись і з проблемою ВК. Не знаю, як вирішать проблему лінгвісти. А я – археолог й історик -.вже можу сказати: “Велесова книга” – джерело достовірне.

По-перше, ця книга – не одинока ні сама по собі, ні своїми пригодами. Петербурзький колекціонер – дворянин О.І. Сулакадзев на початку XIX ст. зібрав більше 300 подібних раритетів. Серед них були “Боянова пісня Славену” IV ст., “Путнік” того ж століття, “Коледник дунайця Яловця” V ст., “Волховник Колотог Путисила” VI ст., Молитовник св. князя Володимира Х ст. та інші. З них зберіглась лише – нещодавно знайдена і оприлюднена – копія пісні Бояна. “Велесова книга” могла потрапити до маєтку Донців-Захаржевських через приятеля Сулакадзева, іншого колекціонера П.П. Дубровського. Він був співробітником російського посольства в Парижі під час Великої Французької революції і, користуючись моментом, придбав книги з бібліотеки королеви Анни – які вона отримала в придане від свого батька Ярослава Мудрого і які зберігались, напевно, в монастирі заснованого Анною абатства Санліс… Сучасний дослідник-аматор О.І. Асов, що оприлюднив наведені вище відомості (А.И. Асов. Славянские руны и “Боянов гимн”. – М., 2000; ін.), розповідає також драматичну історію відкриття й публікації сербським етнографом-мовознавцем С.І. Верковичем слов’янської Вєти – навіть мовою спорідненого з індоарійськими Ведами, – яку зберегли родопські болгари. Після публікації Вєти в Белграді й Петербурзі в 1864-1881 роках, наявність її в Родопах була ретельно перевірена й підтверджена авторитетними фахівцями з Франції, – але російські вчені на IX з’їзді славістів у Казані проголосували за невизнання, й з тих пір академічна наука проблему цю ігнорує; як і зібрання О.І. Сулакадзева.

Друге свідчення на користь достовірності ВК – інформативна неможливість такої підробки не те що аматорами, але й будь-якими академіями наук XIX ст. “Покажіть мені того генія!” – вигукнув Олександр Пушкін при розмові про можливість тогочасної фальсифікації “Слова о полку Ігореві”.

По-третє, ВК містить у своїй міфології календарі, які молода наука астроархеологія почала вивчати лише з середини XX ст.; Ю.П. Миролюбову чи ще якомусь можливому фальсифікатору “дерев’яної книги” ці календарі були невідомі.

По-четверте, аратто-арійські або аріянські підвалини історії Русі було розкрито вперше в указаних вище монографіях 1995-1999 років, та й більшість ключових фактів до них відкрилась вже після перших публікацій “Велесової книги”.

Найважливішим, по-п’яте, з цих ключів є писемна традиція. На час знахідки й опрацювання ВК науці було відомо, що рунична писемність ВК і т.п. походить від пелазпйсько-етруської, яка передувала грецькій та римській і успадкоємлювала найдавнішу в світі абетку Трої середини II тисячоліття до Різдва Христового. Жива традиція таких рун проіснувала в середовищі російських масонів принаймні до XVII ст. включно, а може й до часів Дубровського та Сулакадзева; її ж, напевно, засвідчив св. Кирилл, якого разом зі св. Мефодієм несправедливо вважають творцями слов’янської писемності. Будучи в тавридському Корсуні, майбутній святий “знайшов тут Євангеліє й Псалтир, руським письмом писані, й… розібрав літери голосні та согласні, й, творячи молитву Богові, скоро почав читати та викладати…”. Витоки троянської, та й загалом найпершої в світі писемності почали відкриватись після виходу монографії видатного українського археолога В.М. Даниленка “Кам’яна Могила” (К., 1986). Вона знаходиться недалеко від Мелітополя на Запоріжжі й містить в своїх печерах та гротах найдавніший літопис – спочатку в вигляді малюнків, мамонтів і чаклунів, символів та календарних позначок з XII (зі згадками до XIX) тис до Р.Х., а з рубежа VIII – VII тисячоліть вже й записи імен подій, міфів. Міфічна давнина в 20000 років відповідає 196 століттям існування Землі (за етнографічним записом XIX ст. на Київщині) та глибині історичної пам’яті слов’ян (за Б.О. Рибаковим і Ю.О. Шиловим) та Велесової книги. (2а, 4б)

Учні Даниленка – Ю.О.Шилов і Б.Д. Михаилов – залучили до розшифровки літопису Кам’яної Могили російського шумеролога-мовознавця А.Г. Кифішина, який не тільки його прочитав, але й показав більш пізні аналоги з сусідніх відносно Трої областей Анатолії і Балкан та з бібліотек Шумеру. А в районі К. Могили в оріянсько-пелазгіиських підкурганних похованнях інгульської культури початку II тис. до Р.Х. співробітник Інституту археології НАНУ С.Ж.Пустовалов знайшов написи, які можна вважати пратроянськими. Щоправда, автор відкриття вважає їх семітськими – але то на совісті його, та академічної установи де він працює.

Загалом характерне для XIX-XX століть (за традицією хрещення) нищення дохристиянських святинь слов’янського світу змінилось тепер установкою на їх семітизування в центрі виникнення земної цивілізації-державності (навколо Чорного моря, особливо на території України); при цьому слов’ян спонукають шукати свою прабатьківщину в “Надпівнічній країні’ Гіпербореї – десь від Уралу до Заполяр’я… Вже шукають – з великим ентузіазмом і ще більшою зневагою до пам’яток України: до Кам’яної Могили, міст Трипілля, до найдавніших курганів. Гірко визнати, але один з таких шукачів – згаданий вище талановитий дослідник і палкий патріот Роси О І Асов, який багато зробив для вивчання Велесової книги…

2. ОРІЯНСЬКІ ВИТОКИ.

Оскільки академічна наука відкараскується поки що від вивчення Велесової книги та відповідної дохристиянської літератури (з одного боку, ховаючись за тезу про її фальшивість, а з іншого боку, прислуговуючись політиці й церкві), то проблему дійсно таки досліджують вчені без належної кваліфікації. До них відношу й себе. А найбільш талановитими вважаю українського дослідника Б.І. Яценка та росіянина О.І. Асова. Їхніми перекладами та розробками ВК я, переважно, й користувався.

Визнаючи багатошаровість ВК, її узагальнення десь біля 880 року більш ніж 2000-літньої традиції накопичення різними слов’янськими племенами усних і писемних переказів та міфотворчості – шановні автори не провели належного розшарування. Вони занадто довірились генеалогії ВК і не помітили тих “білих ниток”, якими узгоджено було – притому неодноразово, складові частини цієї величної пам ятки.

Борис Яценко (Велесова книга – К. 1995) та Олександр Асов (Велесова книга – М. 1995) повірили що пращури слов’ян – принаймні творців ВК – прийшли до Європи з-за Волги під проводом Орія; з Індії, або ж приалтайського Семиріччя (ВК 9-10 за Б. Яценко). При цьому пращур Богумир уявляється легендарною вигадкою, бо імена трьох його дочок, двох синів та дружини Славуні відповідають племінним назвам древлян, полян та ін., які вели боротьбу за пріоритети в VII-IX століттях, тоді як похід Орія з синами до Карпат вказано за 1300 років до гота Германаріха (9а), або за 1500 до варяга Діра (5а, ба), тобто в Х-VII ст. до Р.Х.

Так, легенду про Богумира оновлено. Але зберіглась її первинна основа про мужа давніх часів, який шанувався в Русі та “мав жону і дві дочки” (16). Помітно пережитки матріархату, притаманні й родині Богумира. Дуб, де він зустрів своїх майбутніх зятів – трьох вершників “вісників про ранок, полудень і вечір” – то древо Сварога. Індоарії й русичі шанували його як сонячний зодіак, затвердження якого натомість більш давніх місячних календарів простежується в святилищах-обсерваторіях типу Кийовця (Чехія), або Стоухендж (Англія) з XXIV-XXIII ст. до Р.Х. ВК згадує й більш давнього індоєвропейського Бога денного неба “патаре Діяіе, бо той окремо є став перед Матір’ю” (30). Ця міфологема вінчання Неба з Землею (де “чоловік є Сварежь” – вочевидь син Дія – “Неба”) є також основою етноісторичного міфу про “діди русове” – кравенців скіфів, антів, русів, борусів, сурожців, – які походять від корови Замунь і Дажбога, сина Сварога (7є). Якщо Замунь тут -коровоподібна Земля, а руси, боруси (від індоєвропейських таврус, бок “тура”, “бика”) та ін. коровичі-кравенці та й Дажбог – головне сузір’я зодіаку-Сварога – має бути Тельцем. Оскільки ж його новорічна тоді кульмінація співпадала з весняним рівноденням між 4400-1700 роками до Р.Х., то русичі, як “онуки Свара нашого і Дажбога” (36б ін.) могли сформуватись не пізніше 2300-1700 років, на це ж вказують сильні пережитки матріархату: “Молимо патаре Діяе, що той ізведе огінь, який Матирь Сва-слава принесла на крилах своїх праотцям нашим” (19).

Ці слова наведено у ВК разом зі специфічним змієборчеським міфом, який нагадує боротьбу з гідрою давньогрецького Геракла. І хоч згадуються сучасні автору поляни й дреговичі, основна мова – про “старі слова слави нашої про святе Семиріччя наше, де наші отці гради мали будували, і віддали ту землю, до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнище, що землю утворювали”. “Голунь” тут – за перекладом Б. Яценка, насправді ж “Кълоуне” – зібрання… В середньоазійському Семиріччі таких реалій за часів доорійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечки Славіні, Київ, Перусію тощо, які могли виникнути в італійській Венетії внаслідок переселення сюди одноіменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині XIII ст. до Р.Х. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Раси, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)? Ім’я патріарха могло пов’язуватись не тільки з миром, але й з омиром “сказителем”, до яких належав також троянський Гомер.

Між тим, незважаючи на дослідження О.Чертковим і Є. Классеном ще в середині позаминулого століття слов’янсько-етруських зв’язків, академічна наука досі стоїть на тому, що мова останніх невідома і писемність не розшифровується, троянсько-етруські венеди ніякого відношення до слов’янських венедів не мають, а численні Києви тощо Адріатики з’явились тут не раніше міграції слов’ян зі сходу в VІ-VІІ століттях. Це все шахрайство на догоду політиці.

Між тим реалії Семиріччя ВК не вичерпуються навіть Троадою, вони ведуть до пониззя Борустена середини III ст. до Р.Х. Тоді тут вгасала найдавніша в світі держава Аратта, з якої виводив себе месопотамський Шумер, і виникнення якої близько 6200 року засвідчено літописом Кам’яної Могили; апофеоз Аратти відомо тепер здебільше під умовною назвою “трипільська археологічна культура” (по Трипіллю під Києвом). Це для неї були характерними жіночі божества (серед них і Матір Сова) і “вогнища, що землю утворювали” через періодичне самоспалення поселень біля виснажених довгочасною обробкою ланів, потому піднімалась цілина і будувались поряд нові “гради і села огнищанські”. Їх сукупність могла називатись Колунь (Русколунь, грецьколань ВК); до них належала й Голунь -спадкоємниця Гелона описаного Геродотом в “Історії” IV: 108-109

Гелон Дніпро-Донського межиріччя мав, як і малоазійський Троя-Іліон трьохчастинну Фортецю та храми грецького типу (не кам яні, а дерев яні щоправда). Плем’я гелонів розмовляло на “скіфо-еллінській’ мові, що підтверджує спорідненість назв “Сонячних” Іліона й Гелона, поєднаних також специфічними легендами про змієборчеські подвиги мандрівного Геракла, – який в першому випадку врятував від змія принцесу напередодні Троянської війни, а в другому спородив гелонів разом зі змієногою берегинею Борустена-Дніпра. Оскільки Гелон (біля села Більськ на півночі Полтавщини) виник після Троянської війни, то може, був заснований супутниками Одіссея, який пропливав (за О. І. Асовим й ін. ) вздовж узбережжя Орісси, як називалась (за С. І. Наливайком) приморська частина Аратти. Для Орісси – яка називалась також Борусією чи Борустеном та Оріяною, був характерним синтез араттської й арійської людності (спільнота аріїв-кочовиків зародилась вздовж степових кордонів Аратти) археологи умовно називають її “усатівською культурою пізнього Трипілля”. Оріяна-Орісса-Борусія мала флот і потребу в малоазійських металах, відтак напевно вже наприкінці III тис. до Р.Х. відбулось часткове переселення до Троади, а звідтіля згодом – до адріатичного Семиріччя. Участь слов’ян у Троянській війні засвідчено у Вєті родопських болгар. Так окреслюється найдавніша складова частина ВК.

Далі мовиться про те, що десь у ІХ-VІІ ст. до Р.Х. венеди адріатичної Венети “розділилися надвоє” з русами (8), “захотіли забрати богів своїх до моря і там угніздилися” (18а); напевно, на островах й узбережжі Венедського (Балтійського) моря, де грецькі автори знали їх з V ст. до Р.Х. і де згодом склались слов’янські святилища Руяна та ін. Не затримався і Кий, що “йшов з русами” (Зба). Десь о тій порі “одійшли Хорев і Щек од інших переселилися до Карпатських гір” (36б). Але “Хорев забрав своїх воїв. Тоді інша частина Щекова лишилася з русами, і так на тій землі утворила з ними Руськолань” (7з) – яка стала Руссю вже не Семиріччя, а Руссю Карпат. Ця друга Русь проіснувала 500 років (5а) з Х або, скоріше VII (5а,6а,9а) до II ст. до Р.Х. Вона, як і попередня, тяглась до своєї прабатьківщини в пониззі Непри (Дніпра), яку успадкоємлювала весь час корінна третя Русь-Борусія (6д).

Як Богумира з Руссю Семиріччя адріатичного як спочатку Кия та його братів з Руськолунню Карпатською, – так і з Борусією Північнопричорноморською пов’язані діяння Орія. “Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Раї-ріку на Непряни (на Волгу й Дніпро) і до Карпатської держави” (6а). Але якщо дві перші Русі були генетичне пов’язані, були послідовними етапами повернення з Троади XIII ст. до Р.Х. на борустенську свою прабатьківщину й опікувались спадкоємцями троянських омирів-сказителів (які започаткували й “Велесову книгу”), – то місцеву традицію борусів тим сказителям треба було осягти й, закликаючи до возз’єднання Русі, адаптувати до традиції власної.

Батько Орій очолював очевидно, визначний рід аріїв-кочовиків. Який жив колись поряд з Оріяною-Орюсою-Борусією, приморським регіонам держави Аратти – тобто з “усатівським варіантом пізньої трипільської археологічної культури” та з “інгульською” й “сабатиновською” культурами, які в значній мірі успадкоємили отой варіант… Уклавши союз із якимось об’єднанням борусів, арії під проводом попередників Орія прийняли участь у міграційному русі середини II тис. до Р.Х. до Ірану та Індії (Бгарати, як буде вона названа в епосі “Магабгарата” та ін. на честь дунайсько-дніпровської Аратти; згадується там й Оріяна). Патер Дій і Матер Сва були спільними для пращурів Богумира та Орія – але згодом перший вклонився Сварогу, а другий Індрі. Він згадується в зв’язку з Ведами й походом попередників Ора до Індії: “Хай святиться ім’я його – Індра, бо то є наш бог серед богів і Веди знає… Дитиною прийшов він із землі аріїв до краю Індського” (31).

“Думали прийти до раю травного, але для скота то були злі злаки”, – тут же продовжує ВК, розповідаючи значно більше про повернення з Індії, ніж про похід до неї. “І там наказав отець Гл(а)с Аріув [тобто віче аріїв] трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця”. Крім поганих пасовиськ, причинами повернення мігрантів на Наддніпрянську свою батьківщину виставляється також землетрус “у горах високих”(38а), та “зле плем’я дасуво”, яке “із темені ізійшло” (4г). Останнє відповідає дравідам, темношкірим аборигенам Індії, як їх описують індоарійські Веди.

В цілому, окреслена вище картина спільної міґрації якихось угрупувань аріїв та борустенів з пониззя Дніпра до Індії й часткове їх повернення звідтіля на батьківщину добре узгоджується з археологічними та іншими даними (Ю.А. Шилов. Прародина ариев. – К., 1995). Але найкращі, поки що, дослідники ВК – Б.І. Яценко та О.І. Асов – не зрозуміли вказівку (через Індру 31) на дійсну батьківщину (борусів 6а), а зрозуміли так, ніби вона знаходилась за Волгою: в Індії або ж у Семиріччі алтайському.

“I пішли з краю Іньска світ за очі. Пройшли по землі Фарсійсти (Перській) і пішли далі… Пройшли мимо Каяли і прийшли до Непра (Дніпра)… На тому Непрі мав осісти рід слвен (славний або слов’ян). А ті (місцеві люди) були огнищанами, і кожний мав землянку й огнище. Нам Сварогу славу співати і Дажбогу… Усяк рід мав щурів і пращурів, які померли віки тому назад. Тим богам почитання маємо дати і од них радощі мати. І поставив перше рід слвен (слов’ян) молебище в граді Індокиєві, який названий Київ” (38а). Якби мої попередники не пропустили спогаду ВК про похід до Індії, то зрозуміли б і те, що в наведеному переказі мовиться не про прихід, а про повернення з Індії міґрантів, які назвали себе сл(о)в’янами -славними. Вони повернулись до своїх родичів через віки, їх вірування й побути вже розрізнялись. Місцеві люди не були кочовими скотарями – як прийшлі до них з Індії через Іран і Кавказ; аборигени жили відносно тих країв за Дніпром (“яко той всякій прі граничити має і бути перепоною для ворогів”) – осіло, в землянках, з віковими кладовищами. Й прийшлі родичі на дяку за можливість оселитися з ними, прийняли їхніх богів – що сформувались в середовищі не аріїв (прихильників Індри, а також Вали, Вішну, Варуни, Ями, – а також одвічних Дія, Сви, Сварги), а оріян (нащадки яких після ісходу аріїв з якимось родом борустенів до Індії, пройшли вже через Трою, адріатичне Семиріччя й Карпати, – а може ще не вкорінились в останніх). Єднанню цих двох пантеонів богів присвячено окрему дощечку 30 “Велесової книги”. Наслідком возз’єднання родичів – місцевих і тих, що вернулись – стало і будівництво града з подвійною назвою: Київ-Інді. Іншим наслідком стало штучне єднання генеалогічних легенд: про індійсько-арійського Ірея (у 38а так, а не Ор або Орій чи Арій, як у 31 та ін.) та про карпатських Кия, Щека й Хорова… Так розпочалась у “Велесовій книзі” традиція возз’єднання Русі.

Відтоді – напевно з Х-VІІ століть до Р.Х., з передодня виникнення карпатської Русколуні, яка у 38а ще не згадана – й поширилася ця легенда про трьох названих вище братів. Витоки її губляться в Трої та прийшлому звідти до Борустена Гераклі, який став тут коханцем змієногої діви й батьком пращурів агафірсів, гелонів і скіфів; подібна легенда й досі живе в Наддніпрянщині й пов’язується зі Змієвою печерою острова Перун. Найбільш спадкоємна до наведеної легенди ВК (яка має в ній і більш пізні вар’янти) була записана у вірменських “Хроніках Тарона” в IV ст. “Деметр і Псаней були князями індів і братами по племенам”; вони володіли землею Тарон і мали трьох синів: Куара, Мелтея (“Змія”, що означає й Щек) і Хореана. Брати побудували три міста й назвали їх своїми іменами, причому останній знаходився “в області Палуні”. Після цього брати піднялись “на гору Каркея”, побудували там поселення й поставили там статуї своїх батьків, забитих вірменським царем Дінаскеєм. (Наведено: Н.Я. Марр. Книжные легенды об оснований Киева на Руси и Куара в Армении. – М., 1924). Очевидно, легенда має не так етнічне, як династійне підґрунтя, яке сягає Оріяни. Легенда про полянсько-києвських Кия, Щека й Хорива – записана в “Повісті времіних літ” Нестором, монахом-літописцем XII ст. – це вже пізня переробка, яка ближче до пізніх вар’янтів легенди ВК, в яких вже не згадуються Індія, Іран тощо – зате згадуються Волга (Рай-ріка) та Карпати. Тут зафіксовано, напевно, перекази про іншу хвилю повернення на батьківщину. Вона набагато тісніше пов’язується саме з борусами й образом батька Орія (ба), – а також з переказом “Історії” Геродота (IV: 11) про прихід скіфів до Причорномор’я з-за Волги (Аракса).

За Геродотом та його коментаторами, скіфська навала сталась близько 700 р. до Р.Х. й супроводжувалась двома війнами з кіммерійцями та їхніми нащадками в Північному Причорномор’ї, а між війнами був 28-річний похід скіфів до Ірану й кордону Єгипту. Головним супротивником цих міґрантів вважається мідійський цар Кіаксар – який підкорив у цей час Набупаласара, царя Ассірії, та перебив на банкеті скіфських вождів; потім став правити його син Астіаг. У ВК ці події описано так: “По Богумиру був Ор з синами своїми… в ті часи Рай-ріка відокремлювала нас від інших земель” (10). “Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Рай-ріку, на Дніпро” (ба). На Дніпро прийшли з-за Волги під проводом Ора за 1500 років до Діра (6в), десь у VII ст. до Р.Х. або дещо раніше – бо “перси знали наші мідні мечі, так отож майстри їм сказали зробити залізні” (ті й ті були ще у кіммерійців, а у скіфів вже тільки залізні). Род Ора надалі “і Сірію воював, і Єгипет, і Астаріу”. Але не було єдності серед русів – і перси забрали багатьох “і загнали до Набсура. Не встереглися бо ті від ворогів” Аданора, “наші ж люди пішли на долини Набсурсара, потім на Сірію і Єгипет”. Тут же розповідається про чвари між родами борусів, які не могли тому стати “проти греків і наступу скіфів”, про розбрат між борусами, руськоланню та руссю. Особливо підкреслимо, що греки й скіфи “були жовтими, а руси були русими й блакитноокими” (6в); “були кіморії також отці наші” (6е) – і коли “були отцем Орієм до краю руського ведені,… відійшли сюди й оселились огнищанами (осідло) на землі руській”, де “був народ з кільмерстами, з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмершті. Ті бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла”(2а).

Виходить що Оріи з борусами що повернулись з Індії через Волгу, а згодом їхні нащадки, чи й самі вони, що пішли до Єгипту й повернулись назад, були ближче до кіммерійців, аніж до скіфів, до оріянського (як вийшло при розгляді й попередньої легенди про нащадків Ірея) й індійського, а не до іранського відгалуження арійської спільності племен. Так, історики знають і кіммерійський похід на Близький Схід – він стався напередодні скіфського й охопив середини VIII-VII століття до Р.Х. Окрім ассірійських, перських, грецьких джерел його засвідчила й Біблія. При цьому пророк Ієзекиль називає вищезгаданого Кіаксара – кіммерійця за походженням, царя Мідії й ворога скіфів як “Гог, князь Роша”: Урарту, де до Кіаксара-Гога правив цар Руса. Тоді ж виникла назва Руссалем (‘Руське село”), переінакшена згодом на Єрусалим – престоли, біля воріт якого обіцяв Господь (устами Ієремії) “племенам царів північних” (В. Тороп. Древнейшие известия о Руси – М. , 1997)

3. АНТИЧНІ ЧАСИ У ВК.

Вище ми розібрались з найдавнішою й найважливішою для досліджень частиною історіографії “Велесової книги”. 3 частиною, яка згадує 20000-літню традицію протослов’янської етногенези, живиться основою з найпершої в світі держави Аратти (з 6200 р до Р.Х. ) та приморського її відгалуження – Оріяни-Орісси-Борустена (не пізніше як з 2300-1700 років до Р.Х. ), звідкіль відбулась міґрація на захід з довгочасними поселеннями в Троаді, переселеннями звідтіля до Італії (ХVІІІ-ХІІІ століття до Р.Х.), а потім у Карпати (з Х-VII ст. до Р.Х.), в той же час у середині II тис. до Р.Х. почалась міграція з Оріяни на схід аж до Індії, звідкіля десь у IX ст. до Р.Х. деякі роди повернулись на одвічну свою батьківщину, але спровокували столітню міґрацію в держави Близького Сходу (аж до Єгипту) й назад. На кінець VII століття історія слов’ян дещо стабілізувалась: чимало родів міґрантів осіло в далеких краях, але деякі повернулись із заходу й сходу на Руську свою прабатьківщину – й були прийняті місцевими родичами від Дунаю до Дону, родичами по Білорусії й Аратті-Арті-Арсанії (за свідченням арабських мандрівників IX-XI століть).

У VII ст. до Р.Х. відбулось одне з перших кодифікувань історичної традиції слов’янської спільноти, кодифікування переказів, а може й записів – з яких виникла згодом ВК. Час від часу кодифікування відбувались і далі, коли актуалізувалась проблема єднання Русі.

За “батьком історії” Геродотом “царські скіфи” називали себе сколотами й вели родовід від місцевого Таргітая, який жив за тисячоліття до навали в 514 р. до Р.Х. на Скіфію персів під проводом царя Дарія. Сколоти були напевно слов’янським плем’ям, яке шанувало коло (Свароже); саме через сколотів руси могли вважати скіфів своїми кровенцями (7е). Таргітай і подібні до нього “Переможці Сонця”, знані серед багатьох індоєвропейських нащадків Аратти, спадкоємець титанів Аполон-Таргелій наближується до войовничого Купали ВК (21, 28). До того ж основна територія “царських скіфів” ліворуч від гирла Дніпра ще й у пізні часи межувала з правобережними жезлоносними аріями (дандаріями) – володіння яких могли опікуватись прямими нащадками батька Орія й розширялись іноді аж до Тамані (Таматархи ВК 14).

Після короткочасного конфлікту в VII ст. до Р.Х. кіммерійців і скіфів ВК не вважає вже ворогами останніх. Але якщо царські та ін. скіфи разом з гелонами, будінами й сарматами дали в 514 році відсіч перській навалі – то, згідно з Геродотом (IV: 119) серед небажавших захищати вітчизну агафірсів, неврів, андрофагів, меланхленів і таврів могли бути й руси ВК (8): “згадаємо Дарія перського, який до нас прийшов і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці”. Але це могли бути й гелони, місто Гелон яких знаходилось на землі будінов – і було спалене персами (IV 123).

Проте, найбільшими ворогами античних часів автори ВК вважають греків і римлян. Ворожнеча з першими почалась ще від облоги Трої й перенеслась на візантійців передодня хрещення Русі (на чому зупинемося далі).

Згадки про часи гомеровської Трої не дуже чіткі але досить промовисті. Найдавніша згадка про те, що “греки напали на Русь” (напевно Троянську, відображену у Вєті родопських болгар), обрамлена міфом про створення світу Дажбогом (1) – тобто наближена до головування в зодіаці-Сварзі сузір’я Тельця в 4400-1700 роках до Р.Х. (про це мовилось вище). Часи, коли “пращури у роді старших обирали як князів, … і греків не питали”, віднесено до Богумира (10), який жив невдовзі після Троянської війни XIII ст. до Р. Х. Це, напевно, вона виставляється (2а) причиною переселення на чолі з отцем Орієм після того, як “од південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим. А там греки напали на нас, бо ми всілялися на їхню землю. І була січа велика і багато місяців”.

Є також згадки про чвари й торгівлю з греками, які можна співвіднести з розповсюдженням грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї й об’єднанням частини їх у Боспорське царство (напевно Грецьколунь ВК). Деяким з цих міст – Хорусуну (Херсонесові), Сурожі (Судаку) – могли передувати поселення об’єднані в Борусію та Сурозьку Русь (6в, 19). І хоч мовиться про вигнання греків звідтіль (23), але то реальність (та й то почасти) середньовіччя, в античні ж часи переважали інтереси торгівлі. “Греки хотіли підкорити нас біля Хорусна, і бились ми проти рабства нашого. І була та боротьба і битва велика тридцять літ, і ті лишили нас у спокої. І тоді греки пішли на торги наші. Отож і торгуємо так до цього часу” (76). Маються натяки на використання русичів боспорським царем Митридатом у війнах, які вів той спочатку проти місцевих греків (19), а в 89-63 роках до Р. Х. проти наступу римлян (32). “А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них. І коли згодились, ті греки вели до битви, потім вдруге і без кінця. Пішли руси геть от греків і сіли на Дону і Донці а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю і там мирно жили. А ми з тими Митридами поріднилися”.

Оскільки “тисячу літ відбивались ми від римлян і готів”, і (7в), то і чвари русів із римлянами могли сягати етруської давнини адріатичногз Семиріччя.” А (згодом) переможена була русь греками і римлянами (після Митридата?), і пішли по морських берегах до Сурожа і там утворили Сурож; край той був сонячний і підлягав Києву” (6е).

Ясна річ, що вчений-історик не може цілком покладатись на свідчення ВК; про необхідність перевірок ми вже говорили. Повторимо й тут, розглядаючи згадки про перемогу дулібів і русів над легіонами римського імператора Трояна “за триста літ до нашого часу” або “за п’ять сотень літ до готів” (29), тобто в III ст. до Р.Х. – VI ст. по Р.Х. Насправді ж Троян переможно воював з даками (предками румун і молдаван) у 101-106 роках, хоча могли бути задіяні також слов’яни. 3 іншого боку, не настільки шанували супротивники того імператора, щоб саме на його честь прославляти “віки Трояні”, “землі Трояні’, “Троянов вал” біля Дунаю.

Згадка про “городинів боруських, які од римлян пали коло Дунаю біля Троянь валу. А ті простою тризною лягли” (7ж), – значно прояснює справу. Троянами у колишній Валахії (Бесарабії) називають вали – від яких могла піти і вказана назва книги і волхви племені укрів (25), і їхні “землі Трояні” біля Дунаю. Вали на території Русі розповсюджені по всіх степах і лісостепах. Час виникнення їх невідомий. Але вже ясно, що початок їх будівництва могли стимулювати кільцеві (нерідко хрестовидно, у напрямках світу, розімкнені) рови та вали святилищ-обсерваторій Аратти-Трипілля – на місці якого було одне з населень Аратти й яке дало умовну археологічну назву пам яткам цієї держави – зберігло відтоді свою назву “Три поліса (защіти)”. Бо від Трипілля, що стоїть над Дніпром тризубом на сотні кілометрів розходяться вбік Дунаю “Змієві вали”, а обабіч цього містечка стоять виниклі за кіммерійських часів Трахтемирівське (чи не від “мира Таргітая”?) та Ходасівське городища. Ну чім не “земля Трояна” “віків Трояніх”? Та й 30-кілометрові вали Гелона-Голуні – трьохчастинні, як і стіни Трої, від якої (Іліоном ще названої) пішов той Гелон, заснований одним з трьох синів мандрівного Геракла. У ВК вали Голуні та інші вали називаються колом (17 а, б) – і це могло пов’язуватись із слов’яно- “скіфським” народом сколотів, який жив на цій освяченій Колом Сварожим (сонячним зодіаком) землі з ХVІ ст. до Р.Х. (за Геродотом IV: 5-7).

Щодо “Змієвих валів” української легенди про ковалів Кузька та Дем’янка (від “кузні та домни”), які запрягли до плуга вогненого Змія й примусили його проорати ті рови та вали від полтавської Голуні аж до Синього моря – їх створили, як бачимо, втрьох. І це походить від головного міфоритуалу індоарійських Вед: герой Індра звільнює новорічне Вмістилище Валу від змія Врітри. Велесова книга згадує цих персонажів: перший через Впаруні (ведичного Варуну) трансформувався в Перуна і віддав Паруні всю зброю (31, 6 г), а другий (можливо через “Інтру і Вола” 6г) перетворився на Велеса – який не тільки навчив пращурів “землю орати і зерно сіяти” (46), але й став “отцем нашим” (3а) після дідів Сварога й Дажбога (36б).

Змієборчеська звитяга Індри благословляється “Всеохоплюючим” Вішну – ще одним ведичним персонажем ВК (11а, 156, 31). 3 ним пов’язані валоподібні, дійсно-таки з символами Всесвітнього Змія арійські кургани середини II тис. до Р.Х. , розкопані археологами в долині Білозерки на Запоріжжі й на Чонгарському півострові Сиваша. Простежено, що ці споруди мали не тільки поховальне та календарне призначення, але й були центрами міфоритуалу раджасуйя (Рада Свята українців): щорічного об їзду правителем-жерцем, тобто Брахманом (Рахманом) земель свого народу. Це ж призначення, крім оборонного, мали й Змієві та Трояні вали Русі (України); вони були своєрідними меморіалами на честь триєдиного бога Триглава (Сварог Перун-Світовид Хорс-Велес-Стрибог Вишень-Ляло-Літич та ін.: 11), знаком святості й власності русів на їхню землю Трояню – що об’єднувалась (зусиллями авторів ВК та ін. діячів) з Русі, Русколуні, Боруси.

І так від Аратти Оріяни і Трої – аж до імператора того Трояна. “І се згадаємо, як Троян був дідами нашими розтрощений, і легіони полону брали були до полів наших, і так трудилися на нас десять літ, і одпущені були од нас. І се римляни кажуть що ми ворове” (29). Чи не Трояні вали 10 років будували під примусом переможців оті брехуни?

Отже, одна з кодифікаціи (впорядкування міфів, легенд та переказів, а мабуть і записів) “Велесової книги” простежується в її тексті на початку античності. Тоді ж приблизно в VII ст. до Р.Х., відбувались кодифікації індійських Вед, Іранської Авести (Ясна якої, як і Веди, згадуються ВК 28, 31), Троянських тем Гомера (та Богуміра-Богоміра, напевно, що “одержав небес повчання про слов’ян, аби вони були такими як боги казали їм”: 22). Нижче розглянемо дві наступні помітні кодифікації, що охопили кінець античності II тис. до Р.Х. – II ст. по Р.Х.

Спочатку була спроба створити слов’янський, так би мовити, новий заповіт. У ВК 16, не називаючи імен, наводиться прадавня версія легенди про прародителів Богумира й Славуню та їхніх двох старших дочок, у яких не було чоловіків і нащадків. “Тут бо Велес отроча несе йому” -пращуру, а від того, напевно, й Велес став батьком русичів (За), потіснивши дідівського Дажбога. Отроча ж те виросло, мабуть у князя Славена, “а ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки і оселився з готами і тут був тисячу літ” (8). Історію цього князя розказано так (17а). Був у нього виявляється брат Сків або Скіф “і сказали ті. Йдемо до землі Ільмерської на Дунаї і пошукаємо Бастара, сина свого, що залишили там на сторожі. А ільмерці пішли на північ і там град свій Славен заснували. А брат Скіф біля моря був і свого Бастара привів. А після них був онук Кісек, який був володарем степу південного і многа крве (корів або кровенців, родичів). І там була велика війна люта за посіви по обох берегах Дунаю до гори Руської і до схилів Карпатських. І там прижились утворили коло (валів) і були за ним і стояла тут та земля (Трояня) п’ятсот літ”. В іншій редакції до цієї ж дощечки додаються слова “А Бастар сина свого Венда оставив старому отцеві Іломерові, а сам пішов на північ і там свій город Славень ствердив”. Далі він називається Новгородом “вогонь віщий в граді Нові на Волхові “, “многі храми в Нові граді на Волхові-ріці” (31 21), – але може, то була більш давня Стара Руса.

Вище згадано події, відомі дослідникам історії вказаних вище сторіч (В. Торон. Древнейшие известия о Руси. -М. 1997.; А.Н. Лебедев Образование славянского мира – К. 1997.)

“Слов’яни суть нарці”, засвідчить прадавні перекази Нестор-літописець у XII ст. Бо десь у Х-VІІ ст. до Р.Х. , за “Велесовою книгою”, розійшлись між Адріатикою й верхів’ям Дунаю – напевно, в провінції Норик -руси й венеди перші пішли в Карпати й створили там Руськолунь, а другі освоїли узбережжя Балтики (Венедського моря). Створивши там у VІ-ІІ ст. до Р.Х. так звану “поморську археологічну культуру” венеди породичались з бастарнами та ін. місцевими племенами германців, кельтів, балтів фінів. Перехід від поморської до пшеворської культури ознаменував зворотнє просування на південь – “до земель наших до степів давніх щоб глядати ватри іні як у дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя, коли на сході відійшли од нас” (Зба). “Пшеворська культура” розповсюдилась до верхів’їв Одера й Вісли, а з Волині по Прип’яті до Дніпра, перетекла в зарубінецьку рубіжа тисячоліть. “Се про Волинь ідеться перше, яка била ворогів бо хоробра є. І та Волинь є першим родом, будучи їх (антів) початком” (24б). Активізувався етногенез слов’ян активізувався й германців – і обидва народи потяглись до причорноморських степів, де мусили брататись та битись, як між собою, так і з місцевими сарматами, спадкоємцями скіфів.

В цей же час близько II ст. до Р.Х. , згорнулась 500-річна історія карпатської Руськолуні – “а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра і отці називали Дніпро Прип’яттю (Непре Препенте)” (5а), “одна частина йде до Голуні і там залишилась, а інша біля Києграда, і перша є руськолані, а друга Кия, що сурень (південну) шанує” (22). Так, “зарубінецька культура” поділяється археологами на волинську та київську групи, а “фракійський гольдштат” у Карпатах змінюється спочатку прийшлою пшеворською, а в І ст. “липицькою культурою”, що ввібрала в собі ще й сарматські та фракійські роди. “І знову виникла між русичами усобиця і ворогували вони і силу втратили, маючи сутички і безладдя. Отож прийшли вороги на отців наших на півдні, і втратили (отці) Сківську землю на побережжі морському і степи, і потяглися на північ і зустрілися з фреце (фрягами чи фраками), які надали свою поміч на ворогів” (17а). У боротьбі з тима усобицями нащадки правителів-кудесників (33) Руськолуні й розпочали, напевно, чергове впорядкування “Велесової книги”. При цьому вони зперлись на авторитет пращура Кия, батька Орія, зовсім не згадуючи.”Новий заповіт” свій тільки кудесники розпочали з заснування Новгорода (замість кинутого десь Старграда) біля Ільмер-озера пращуром Славен (15а), далі переказали канонізовану вже раніше легенду про прабатьківщину в Семиріччі, наплутали з послідовністю міґрацій індійської, італійської, єгипетської (Загогрія Дворіччя, Сірія, гори високі й степи небоданні, Карпати); потім вже мова йде про Дніпро, де “Кий заснував град” і воював з племенами осзесче та онезьва (може з кельтським чи германським плем’ям естів та спорідненими з ними остготами, які прийняли участь у формуванні згаданої вище київської групи зарубінецької, а згодом “київської археологічної культури”). В ті ж часи відродження авторитету пращура Кия відбулось братання Славена, Сківа й Бастана, нащадками яких виставлено Венда й Кісека (17).

Як Кий у лісостепах Наддніпрянщини, так і у степах південних “Кішек був великий і мудрий” (25). І саме в його володіннях завершувалось друге чи третє кодифікування ВК, що спиралось тут на авторитет не Кия, а пращура Орія, але також закликало до єднання Русі. “І був Киська той славен, і люди отця Ора славні, бо слава зросла їхня” (35а). Воювали вони з ізвами й ієзами, та оскільки Кисько не захотів возз’єднатись, його “люди були повержені од мечів” тих язичів і ясів (356) – пізньо-сарматських племен Предкавказзя ІІ-ІV ст. Ще з тих часів, коли Тамарха (Тамань – майбутнє Тмутараканське князівство) була арійською (С)Індикою та оріянською Кіммерією, тут почав складатись один із головних центрів Русі, що на кінець античних часів прийшов на зміну Боруси пониззя Дніпра. Сурож, розташований навпроти через Боспор Кіммерійський (Керченську протоку), став на якийсь час столицею й отримав назву Росія-град (33). До Киська тут нараховували вже “сімдесят князів наших, як Мезислав, Боруслав, Комонебранич і Ґорислав “(25). Ім’я ж Киська-Кішека походить напевно від Кіссіиських гір, вказаних римським географом І ст. Плінієм на місці П’ятигорська. Чи не ходили сюди укри волхвів, і чи не вони воскресили авторитети пращура Орія при тодішньому впорядкуванні майбутньої Велесової книги? Чи не вони зберегли для нащадків слова загиблого Кісека “Де пролита кров наша, там є земля наша. Буде так як у старі часи отців наших. Будете синами своїх богів і сила їхня пребуде з вами до кінця” (17в).

Не виключено, що статуя воїна IV ст. з подібним до ВК написом – яка була перевезена до П’ятигорська в 1849 році (тепер вона в Москві, в запаснику Державного історичного музею) з кургану над річкою Етоко – має більше відношення до Киська, ніж до наступного Буса Білояра (8 9), як то вважає О. І. Асов. Як би там не було, а саме з приходом придунайських волхвів до Предкавказзя й черговою кодифікацією ВК наприкінці античної доби можна пов’язувати появу легенди про Куара, Мелтея та Хореана (але без натяку на отця Орія, хіба що на Індію – але може й (С)Індику у вірменській “Хрониці Тарона” ІVст. “А ті роди існували за Кия до князя Кісте” (22).

4. ФОРМУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ЗА ВК.

Києвів і т.п. у Європі чимало (зберігається близько 50), – бо багато було городів, обнесених киями та стольників з киями-патериками (як мабуть і пращур Кий “Велесової книги”). І Русь у слов’янському світі була не одна – не лише та, яка пішла нібито від варяга-русича Рюріка. Русь започаткувалась, як з’ясували ми це, ще в XXIV-XVIII століттях до Р.Х. – від Оріяни-Орісси-Борустена приморської частини найдавнішої в світі держави Аратти. Зберігши про неї тільки відлуння, ВК розпочинає власну концепцію формування Русі з Семиріччя (забувши розтлумачити нащадкам, що та була після Троянської війни, на узбережжі Адріатики), а діяння пращура Кия відносить до затвердження Руськолуні в Карпатах Х-VІІ ст. до Р.Х. Проте наприкінці античної доби, під час кодифікації ВК, виникає уточнення “І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ” (36б).

Отже життя молодшого (не пращура) Кия припадає десь на II ст. до Р. Х. , як і перенесення центру єднання Русі Руськолунню з Карпат на Дніпро. Були, напевно, й ще Киї -“Жезлоносці”, може із князівського клану (русів раджанья-радників чи кшатрнв-кошових) дандаріїв – “жезлоносних аріїв”, які існували в пониззях Дніпра до кінця античності й могли спородити наступних полян (й від “поля”-степу, але більше від “полісу”-захисту, як розглянені вище Купала, Трипілля та ін.). Найпізніший із згаданих ВК (22) Київ жив десь у V ст. “По готській війні все порушилося, і Руськолань покинувши, одійшли до Кия й оселились на землі тій. І так було се через років тисячу триста по Кию-отцю, триста років по Карпатському життю”. Це відповідає відомостям про заснування наддніпрянського Києва в 430 році (за публікаціями в XVIII-XIX ст. свідчень літописів, що не зберіглись). Від того й слід починати зародження Київської Русі.

Історію міста, тим паче столиці, не можна розпочинати з неміських поселень (стоянки на території Києва були ще за мамонтів!) – то передісторія, яка є в будь-якій зручній для проживання місцині. Натяки ж ВК на заснування наддніпрянського Києва сином пращура Орія (7з) – то сліди розглянутих вище та останньої (біля 880 р ) кодифікацій (15). Друге зауваження щодо розуміння формування Київської Русі. Слід мати на увазі непевність тогочасних границь, мінливість їх навіть у рабовласницьких Греції, Боспора, Рима та Візантії. А от “імперія Германаріха” готів IV ст. уявляла собою вервечку районів, тимчасово зайнятих міґрантами, у місцевих племен вздовж південно-східного узбережжя Балтики, потім Новгородщини, Поволжя до самого Каспія, а звідтіля на Кавказ; друга частина ‘”мперії” була більш стабільною, й сягала від Карпат до Тамані, вздовж Північного Причорномо’ я (Б.А. Рьібаков Язычество древней Руси. – М. 1987.). Приблизно так розгорталась й розглянена вище історія Русі, але етнокультурний процес її був набагато триваліший, широкий, могутній. Більш-менш постійне ядро між Нижнім Дунаєм і Середнім Дніпром походило від найдавнішої в світі держави Аратти (ядра індоєвропейських народів – слов’ян, тих же греків, римлян готів та ін ), а міґраціині потоки сягнули аж Італії, Індії, Єгипту, Прибалтики. Так було між ХХІV-VІІ століттями до Р.Х. Потім потоки почали втягуватись в ядро, етнотворчий центр якого блукав від Карпат до Кавказу; в цей час і розпочалось безпосереднє творення “Велесової книги”. У III-IV ст. по Р.Х. центр зосередився в лісостеповій і степовій Наддніпрянщині, – і тут в умовах готського нашестя створилась “київська археологічна культура”, а разом зародилась (не почалась ще) Київська Русь.

Готи з явились у пониззі Дунаю наприкінці II ст.; цих везеготів очолював, можливо, Коноріх (27). Нашестя зчинили остготи які за “Готикою” Йордана середини VI ст. вдерлись у причорноморські степи через болота землі “Ойум” (напевно Волини). До моря вони вийшли близько 230 р. їхніми ватагами ВК (27) називає Алдориха, якому “данину давали”, та Готориха – прадіда найвизначнішою з готських вождів, Іермонрєха (Германаріха)… Ці події вже досить узгоджені з археологічними даними. Чисто готською вважається “вельбарська культура”, яка розповсюдилась в III тис. на Волинщині й Київщині, потіснивши попередню “київську археологічну культуру” слов’ян та союзників. Надалі формується змішана “черняхівська культура”, в якій фахівці розрізняють вже слов’янські, готські, фракійські поселення.

В середині IV ст., коли розгорнулась”імперія Германаріха”, Русь почала підніматись не з Київщини (бо й столиці ще такої тоді не було), а з причорноморської Таври. “Се Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам. Там кріпив Сурож Білояр. Криворіг був тоді князь русів. А вони греки, були на Голуні. Криворіг договорився, аби руси одкрилися там. А потім греки напустили на них боянів у залізах і побили їх. Ілірмоще (ільмери новгородці або іллірійці) сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам помагати” (4в). Надалі стала “Сурож погречена і не буде вже руська” (6д). Але “налетімо соколами на Корсунь, і братимо їжу, і добро, і худобу, ще й полонених греків” (7д). Та не було удачі й тут – “і маємо примусити Хорсунь заплатити за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство взятих” (7в).

Піднімаючись, Русь мала спочатку подолати головну свою неміч, розбрат. До цього знову й знову закликає “Велесова книга”: “Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику, відродити маємо Руськень нашу з Голуном і трьома стами городів і сіл” (Зба).

З 230 року стогнала Русь 120 літ під навалою готів, до яких ще на 50 долучились греки Боспорського царства колишнього та “римляни од Дунаю” (66). “А там почали з готами воювати і сила людська погнала тих опріч. І пішли до Голуні і до Суренце землі, до того моря дулібського. І зліва були готи, а прямо на півдні – елани (греки). І стали грудьми проти них, і вразили передніх, і вчинили прю велику. І грецьколань миру запросипа і закінчили війну нашу”. (34) Добившись миру з греками, причорноморська Русь взялася за імперію Гермнаріха: ” і тут була битва велика і готи були відтіснені і відкинуті до Донця і Дону. І Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими”. Та коли в 375 році з-за Рай ріки (Волги) прийшли нові вороги (66) “Германаріх з гунами домовився і мали ми двох ворогів на два кінці землі нашої. І був Боларев у затрудненні щодо того. І тут Матір-сва прилетіла і сказала йому, що спочатку має напасти на гунів і розбити їх, а потім повернутися на готів .Там бо вразив сина Германаріха і вбив його” (27). В іншому місці (6д) цей подвиг приписано боярину Сегені. Він, може, смертельно поранив самого Германаріха – що в “Готиці” Иордана приписано росомонам (“руським людям”) загалом. Є й інші несуттєві розбіжності.

За Йорданом, Вінітар – наступник Германаріха – помстився антам, розбивши й розіп’явши на хрестах їхніх вождів Божа та 70 старійшин. За ВК (32), це були руськолани, “і Германаріх розбив їх, і вбив руса Боже Буса і сімдесят інших хрестував (розіп’яв на хрестах). І тут смута велика була в русах. І повстав молодий Вендеслав і зібрав русь, і повів на них. І вщент розбив готів. А також земля готська стала руською і до кінця пребуде”. Мабуть, з цього й розпочалась відсіч готам, описана вище.

Антам надалі, з кінця IV до початку VII ст., довелось відіграти значну роль у формуванні Київської Русі. Напевно той Вендеслав і започаткував підйом можливих нащадків троянця Антенора, який вивів свій рід до адріатичного Семиріччя. У перших століттях по Р.Х. римські автори вказують на них у Північному Приазов’і. “Се бо антами були по руськолані, а раніше були русами і лишились ними”. (24б) Під час розправи над Божем Бусом анти знаходились десь у пониззі Дніпра, куди з межиріччя Вісли й Одера продовжували іти прибалтійські венеди. Йордан вважав їх пращурами антів і слов’ян загалом. Від того просування на південь від Росі виникла “пеньковська археологічна культура”, яку дехто з дослідників вважає найдавнішою антською.

Але імпульс до виникнення Київської Русі, що зародився в Русколуні карпатській прийшов з берегів не Балтійського, а Чорного моря, – після перемоги русів над греками, римлянами готами й гунами. “А ся треба наша по Седеню отцю нашому, що на Понтіиському березі у Роси граді був. І се руси пішли од Білої Вежі і од Роси на Дніпровські землі. І там Кий заснував град Київ. І се (поселились) поляни, деревляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І всі стали русичами”. (33)

Коли Кий заснував у 430 році Київ, то у причорноморській Русі не він, а якийсь Мауху “слов’ян до куща і всі землі до єдності зібрав” (ЗЗфр). Вірогідним виглядає в V ст. період двох центрів, коли “Русь зібрала свої сили і розбила гунів утворивши Край Антів і Скуфь Києву”. (7в) Київ, таким чином, підлягав спочатку залишкові більш давньої Скіфської держави, або новоутворення, засновником якого вважався Скіф – побратим Славена (17а). Не виключно, що останній був сином або наступником Кия-засновника, й звовся ще Лебедян (366), чи був братом останнього. І якщо князь Кий відігнав болгар “на північ і аж до Вороненця” (за який руси бились до того з готами, а після – з варягами) і з полянами там возз’єднався, і “Голинь, град руський, відібрали обітницю свою, від іншої землі”, то “Лебедень бо сидів у граді Києві, бідний, бо вражений у розумі, і правити не міг. Се бо торжищами еланським і арабським правив зважаючи на те, що мав чин” (34). Якщо вірно свідоцтво про перемогу цього ж Кия над вилазкою готів (десятирічна війна з якими згадана в 37а), та тимчасове розширення його володінь за Волгу і до “Суренце землі, до того моря дулібського”, то свідоцтво те можна співставити з даними “Готики ” Иордана про розпад гунської імперії після смерті її засновника Атілли в 453 році. Після цього не згадуються тим істориком і причорноморські остготи. І якщо Київ – “матір городів руських” біля набагато давнішої Голуні (нині с. Більськ на Полтавщині), дійсно заснував Кий у 430 році (а правив він же 30 років 36б), то 453 рік можна вважати виникненням Київської Русі.

Проте більш певні дати пізніші. Бо ще не вгасла одвічна, принаймні з 2300 р. до Р.Х. традиція Оріяни-Орісси-Борусії у пониззі Дніпра та прилягаючому Причорномор’ї. Згадані вище міста Біла Вежа й Росія знаходились, напевно, на місці колишніх грецьких колоній Тіра (сучасний Білгород-Дністровськии) та Пантікапеи (Керч). Якесь з цих двох міст було столицею Края Антів. Вони зберігали дуже довгі традиції, за О.М. Трубачовим (Іndoariса в Северном Причерноморье. – М., 1999), анта – це також “край”, тільки арійською мовою; може, мовою згаданих вище – в зв’язку з Києм і полянами дандаріїв – “жезлоносних аріїв (за С.І. Наливайком). Ця частина Чорноморської Русі то поєднувалась, то під тиском готів і гунів відокремлювалась від східної частини обабіч Боспора Кіммерійського (Керченської протоки), де головували міста Суренж (Судак) і Тамарха (Анапа). Згодом останнє стало центром Тмутараканського князівства, яке проіснувало до середини XII ст. Воно лише номінально ввійшло до складу Київської Русі, бо зберігло ще оріянські традиції. Арабсько- іранські мандрівники IX-XI ст. засвідчили збереження трьохчастинного поділу Русі (-Русколуні-Борусії, за першими кодифікаціями ВК), називаючи Куйабу, Славію, Арсанію зі столицею Артою. Попри можливість трактування перших двух областей як Київщина й Новгородщина або Чернігівщина, коментатори (В. Торон. Древнеишие известия о Руси. М., 1997) наполягають на Предкавказзі, розміщуючи Арту-Арсанію в пониззі Кубані – в Тмутаракані. А назва ж Арсанії – за традиціями Орісси, Індії, Ірану – то спадкоємність не те що Оріяни, а навіть набагато давнішої Аратти.

Отже, в середині VI ст. “по гунах найшла на нас велика біда себто обри, ніби пісок морський. І дали се в неволю Русь цілу і там обрам лишили. Хоч билися, та не було ладу в русів” (32). 3 історії відомо, що антський князь Мезенмир спробував порозумітися з обрами (аварами), але ті забили послів. А це ж не Кий (див вище), а сам він очолив колись перемоги над готами й гунами, “а тут пішли обри на князя і забили його. І се Синє море одійшло од Русі” (24а-б). Тільки Тамарха залишилась від Русі Чорноморської. Звідтоді дійсно-таки почалась Київська Русь. Щоправда після остаточного розпаду Антського союзу племен на рубежі VI-VII ст. залишки причорноморських слов’ян спромоглись ще створити Дулебський – але й він розпався після 670 року. Дулеби пішли на північ в ліси, і від того прозвались древлянами. Може тому, що пращури їх “були повернені на Борусь” (7є), а Києв пішов з Русколуні й породичався з полянами, – між цима залишалась неприязнь, яка при княжінні Ігоря й Ольги переросла в трагедію.

Десь наприкінці VII ст. після поділу слов’ян на нові племена древлян, кривичів, полян сіверян та ін. – відбулась четверта чи п’ята з визначних -кодифікацій “Велесової книги”. Починаючи від Богумира й Славуні (безперечно від їхніх дітей), вона була відредагована волхвами принагідно до актуалізації Київської Русі в слов янському світі. Ця кодифікація особливо помітна на вищенаведених прикладах приписування засновнику Києва подвигів Русі Чорноморської, й тих, яких він у V ст. зробити не міг.

Наприкінці VI ст. Русь відокремили від причорноморських степів не одні лише обри – за ними пройшлись від Волги до Дунаю ще й булгари й хазари. Останні, розбивши Дулібськии союз (36) у 670 році, переслідували степами Аспаруха – останнього хана поволзької Булгари й засновника задунайської Болгарії з семи слов’янських племен. Що ж до Русі, то “за другу тисячу літ (не пізніше XIII ст. до Р.Х.) підпали розділу і лишились на самотності, і почали на чужих у неволі працювати на хозаринів, як ті з явилися з каганом. А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі. Спочатку були велеричиві, а потім стали злі і русів гнітити стали” (46).

Описана ситуація відповідає середині VIII ст., коли хазарський каган Йосиф заклав основи держави на чолі з іудейським купечеством, вигнаним перед цим із Ірану. За ВК (4а) “був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам. Сам будучи іронцем од Іроні допомоги просив, а ті прислали кінноту і хозари були відігнані. Інше ж боярство лишилося під хозарами, які дійшли до града Київського і там осіли. Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами, пішли до Скотеня, там поблизу й отаборилась русь” (4а) – козакувати в степу як і незалежні від кагана-іудаїста хозари. Ці чи інші, а злигались із залишками готів (мабуть – таврійських) – але булі розбиті іранцями й русами. Останні восхвалили за поміч Дажбога нашого і Перуна златоуса – якого запозичили ще за Орія з пантеону Ірану (був там Перуне родич індійського Варуни – Впаруні ВК 31 20 фр ).

Недовго “хозари брали до своєї роботи людей і велике зло чинили дітям і жонам “ (4а), бо на початку IX ст. “варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх” (2а). Тоді “каган хозарський звернувся до Скотеня просячи допомогу. Допоможіть самі собі відказав, бо треба було захищати від варягів Воронженць”(4в).

Важливе свідчення “ішли до Києва варяги з купцями і побили хозарів”. Був, значить Київ містом торговим на перепутті “шляху із Варяг у Греки”, з Прибалтики до Візантії. А варяги були водними (морськими й річковими) корабелами-дружинниками, які супроводжували каравани купців. Дружини наймались, формувались вони з воїв професіоналів з непевними кревними стосунками, тобто різноетнічними Переважали германці, кельти та балти, але також нащадки венедів, що розділились колись з русами біля Карпат, а потім неодноразово ходили до Причорномор’я з Прибалтики, де обжили вже Рюген (Руян) і породичались із зазначеними вище народами .“Сверензе суть дві, одна венедська, а друга готська” (8 27). Венедсько-руське коріння мав, напевно, й Рюрик, який так чи інакше угніздився вже в Новгороді. Але Київська Русь варягу не піддалась. “Маємо князів своїх і ругу їм даємо і даватимемо до кінця” (29). “І Рюрика відігнали від земель наши (біля Дніпра) і турнули його назад, звідки прийшов” (14). Але він був ні, один, “се бо Аскольд і Рюрик по Дніпру ходили і людей наших зазивали до борні”. Перший виявився значно удачливішим та підступнішим, не гребував і купців грабувати, які йому довірялись (8 27).

Не тільки зовнішні вороги, а й “велика свара одоліла русів і привела до розладу і розторгнення. Тако греки від своєї землі прогнали їх. Отак бо русколань занепала од готського та гунського звірства. І тоді Кийська Русь утворилась” (там же). Момент утворення уточнюється “Велесовою книгою” згадками перед цими словами про Рюрика й Аскольда, а після – про венедів, послаблених на півночі готами, що туди повернулись, про прибалтійську також жмудь литовську й ільмерів Новгородщини. Отже, тиск варягів був міґраціино зумовлений. 3 іншого боку (на тому ж шляху з Варяг у Греки), активізувалися візантійці, форпостом якого стала грецька спадщина колишнього Боспорського царства. Коли варяги звільнили Київ від засилля хазар, то в цьому для торгівлі й борні важливому місті зсівся княжити “Дірос еланський”, – якого Аскольд і забив. Проте й цей початок Київської Русі певний не дуже. “Старі перекази повідають нам, що приходив на Русь інший Аскольд і що було три Аскольди варяга” (29) – один з яких був перед Діром і, “силою погромив князеві нашому і розбив його” (6е), хто правив у Києві після хозар та Рюрика. За “Повістю времіних літ”, Аскольд став Київським князем у 862 р., а у 882 році був підступно вбитий Олегом -спадкоємцем новгородського Рюрика. Як бачимо, ВК наближує утворення Київської Русі до першої з наведених дат (другу вона не знає, бо не знає Олега). До такого ж висновку приходить чимало сучасних дослідників на підставі сукупності різноманітних археологічних і писемних джерел, навіть не визнаючи Велесову книгу. Така позиція відповідає політиці, а не науці.

Ідеологія ВК зводиться до констатації одвічності Русі (і це вірно, бо від найдавнішої в світі держави Аратти походить!) й заклику до єднання її .Остання ж (шоста, десь) кодифікація зве русів скинути варяжське ярмо. А політизащя сучасної (з XVIII ст.) науки пульсує в павутинні питань: коли виник Київ, “матір городів руських”? коли правив Кий, і чи була вже при ньому держава? державотворцем чи лише узурпатором був потім Рюрик? був він слов’янин чи варяг? чи не древніша Новгородська держава за Київську? При цьому академічна наука походить з того, що саме Київська Русь була найдавнішою державою східних слов’ян, пізнішою від держав слов’ян південних і західних. Всіх їх виводять із поморської та охочіше, пшеворської археологічних культур прибалтійських венедів V-II ст. до Р.Х. – відсікаючи від них набагато цивілізованіших (тобто безсумнівно мавших держави) венедів етруських і троянських культур попередніх віків. А виводячи поморську культуру від лужицької та тишнецької XVII-VI ст. до н. е., не зосереджуються належним чином на походженні останньої (через середньодніпровську культуру) від північної частини пізньої трипільської культури (Археологія Української РСР – К., 1971). Між тим визнається зв’язок її південної частини (усатівська культура Одещини) з Малою Азією і отже, з Троадою. Де й виникають троянські венеди…

Коли академічна наука відкине свої заполітизовані забобони, означені вище – та ще й дозріє до визнання за “трипільською археологічною культурою” найдавнішої в світі держави Аратти (знаної не тільки залишками міст, але й за бібліотеками Кам яної Могили й Шумера) – тоді вона зможе осягти окреслену вище глибочинь “Велесової книги” – значно вагомішу за наступну “Повість времіних літ”, якої та наука дотримується як не з XII, то з XVIII століття.

“Велесова книга” позбавляє науковців і політиків від наведеного вище павутиння питань. Коли б не виник Київ – були на Русі столиці й до нього. Бо від Аратти VІІ-ІІІ тис. до Р.Х. пішла Оріяна, а від заплідненого нею Іліону -Гелон (Голунь), та подібні поліси (держави-міста), частина яких перетворилася згодом на грецькі. Та лінія державності була общинною (“первіснокомуністичною”), а не ранньокласовою (“феодальною”) – як з IX ст. стане Київська Русь. Так то був початок – але не цивілізації (державності), а її чергового етапу. Волхви “Велесової книги” набагато ближчі до істини, аніж пересічні політики і науковці: етногенез слов’ян розпочався близько 20000 років назад, а державотворення – ще до Богумира і Орія. (Докладніше див. Ю. Шилов. Праісторія Русі України. – К. -Хм., 1998)

5. БОЖЕСТВЕННА СУТНІСТЬ ВК.

Протидія “Велесової книги” самозваному князю-варягу Аскольду має суттєве підґрунтя, актуальне навіть на майбутнє – не говорячи вже про сьогодення.

“Аскольд, і пізніше Дір усілися на нас, яко непрошені князі, і почали князювати. Над ними досі були отці і самі хранили вогнище Огнебога дома того (Русі). Та одвернув (Огнебог) лик свій од них – бо були ті князі од греків хрещені.

Аскольд темний, а так днесь од греків освічений, що ніяких русів нема, а є варяги. 3 того можем сміятись оскільки, була Кімерія також отців наших. А ті римлян трясли і греків розметали як поросят устрашених.

(…) Такими були отці наші, і не можна нам бути іними. А греки хотіли б нас охрестити, щоб ми забули Богів наших. Постережемось того, як пастирі, що стережуть стадо своє (скуфія сва), і не дають вовкам хижачити на ягнят, кої суть діти від Сурі. (… ) А отці наші Дажбогові жертву (напоєм усуреним із трав) сотворяли, і та бо на небі також святилась стократ” (6е-є).

“Пиймо суру питну за славу ту п’ять разів на день. І вогнища розпалюємо біля дубів, і тако снопа влечемо і речем хвалу йому. Єсть ми Дажбожі внуки, і не смієм нехтувати славу нашу за віки. (…)

Се боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, – єдино плоди, овочі квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу. І се варяги й еліни богам дають жертву іну, і страшну чоловічну. І те ми не повинні діяти, яко ми Дажбожі внуки, і не маємо йти за іними стопами чужими” (24б)

Це – новий заповіт останньої кодифікації Велесової книги наприкінці IX століття. Витоки цього заповіту позначено у ВК 22 зверненням до авторитету праотця Богумира й такими словами: “Еліни бо сп суть вороги руськоланіям і вороги богам нашим. Грецьколані суть і не богів почитають, і не людей, їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші боги суть образи”.

Але крізь редагування волхвами проступає й старий заповіт (29-30): “І там Матрь Сва-слава перед нами йде, що огень дала пращурам нашим. І се щури наші радіють на небі за нас; се бо Питеря Дія молять за нас; і се Ор дивиться на свій люд (…). Се бо вірники твої молять про блага й добу, коли життя їхнє буде усічене за потребою, і в жертву для цього (…). Се бо Ондере маємо, який є інший Перунець. І се верже ворогів на спину, і так одірве голови їхні і мовить до неба, і кине біля моря і в пущі (…). І се сеє поле оживало і зілля принесло, і віна зростали, і збирали їх до житниць наших. І се віну покладемо до них і скажемо, що вергунець Ондере упаде на нас і зростить віна і злаки (…).

Якщо ж трапиться якийсь блудень що хотів би порахувати богів поділити в небі – то вигнаний буде з роду. Бо не мали богів, лише Вишень і Сварог (від Орія і Богумира – Ю.Ш.) і іні суть множеством – яко Бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества (Триглава: 11 ВК) і не говорить що мали богів многих. Се бо світло Іру (райське) йде до нас- і да будем достойні того”.

Основа цього заповіту склалась десь у IX-VII ст. до Р.Х. під час першого возз’єднання на просторах Кіммерії та Скіфії міграційних потоків нащадків троянців та оріян. Про людські жертвоприношення всіх цих нам відомо за Ведами, “Іліадою” Гомера, “Історією” Геродота й за археологічними даними. Менш відомо про самопожертви священнослужителів задля народного блага (Ю.А. Шилов. Гандхарва -арийский Спаситель. – М., – 1997, Н.Н. Велецкая. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978). Ця суспільна інституція божественного Спасительства склалась в Аратт; на Спасительстві трималась влада жерців-правителів (брахманів), та весь лад цієї найдавнішої в світі держави. Залишки святилища й останки слов’янського Спасителя Коло-Дія (Бога Кола Сворожого – сонячного зодіаку більш відомий за епітетом Масляна), досліджено археологами біля с. Пожарна Балка на Полтавщині; пам’ятка датується VІІ-V ст. до Різдва Христового. У ВК (7ж) найпізніша й досить виразна ремінісценція такого роду пов’язана з першими століттями по Р.Х.: “і б’є крилами Матирьсва – слава й рече нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися. Говорить тая птиця про гординів боруських, які од римлян пали коло Дунаю біля Троянь-валу. А ті (римляни) простою тризною лягли”.

Після наведеного розгляду (дуже стислого, треба підкреслити), мусимо визнати, що “Велесова книга” не тільки не поступається іудейсько-елінській “Біблії” – яку з VІІІ-ІХ століть почали всіляко впроваджувати на Русі агресивні чужинці – хазари, греки й варяги, – але й набагато перевищує її своїма давниною, еволюційністю, органічністю (старого й нового, людського й божественного), людяністю, патріотизмом. Мусимо визнати, що основу слов’янського Православія навіть за терміном, не говорячи вже про дух та ідеї, становить не “Біблія”, а саме “Велесова книга”. Вона нищилась і рятувалась не згірш від Авести, Тори чи Євангелія. І має шануватись власним народом і людством не менше за них. “Віра предків наших” В. Шаяна та “Мага Віра” Л. Силенка зробили вже перші кроки до цього.

То були кроки по формі та змістові. Зі змісту почала моя “Праісторія Русі-України”; настав час заглибитись у суть. Можна потягти за той чи інший кінець багатьох ниточок, сплетіння яких розглядалося вище. Тут доцільніше почати з укрів ВК 25, 28.

Борис Яценко – вельмишановний упорядник, перекладач і коментатор “Велесової книги” – трактує укрів як насельників Балтійської Русі, що “зберігали традиції найдавнішого індоєвропейського етносу аж до кінця XII ст., коли остаточно ліквідували їхню державу, а також храм бога Світовида на острові Рюген”, – з якого автор, слідом за мовознавцями академічного вишколу (та ще й норманського напрямку, до якого схиляється й О.І Асов -інший шановний дослідник ВК), виводить русь. “Згодом же укро-руські князі із Балтійської Русі зуміли об’єднати ворогуючи племена в державний народ, що заснував Київську Русь. У “ВК” знайшов відображення процес формування нової європейської держави – дохристиянської Русі”.

Дуже ці висновки далекі від фактів! Б.І. Яценко не розібрався належним чином у змісті своєї роботи – і замість власного занурення в суть опинився в поверхово опрацьованій іншими формі.

Руси, як свідчить текст ВК, хоч і походять від легендарного Руса – наймолодшого сина Богумира, – але пішли з Семиріччя й потяглись до борусів, спільників Орія, що діяли здебільше в Північному Причорномор’ї. З Балтикою всі вони пов’язані через венедів, які відокремились від рус’і-руськолуні на шляху від Семиріччя в Карпати; ті ж венеди могли освятити Руян – який у ВК зовсім не згадується. Проте є згадки про “князів своїх, і ругу їм даємо і даватимемо до кінця”, – а от Рюрику (пов’язаному з Руяном хай лише прибалтійською належністю) “не піддамося, як не піддавалися й іншим” (29). Руга тут, і все пов’язане з нею (включаючи русів) – це священний знак воїнської княжої влади. За авторитетним визначенням О.М. Трубачова (Іndoarіса в Северном Причерноморье. – М., 1999), етнонім руси означає “світлі”, причому з відтінком подолання та поступу. Напевно, тому на Руяні панував культ Світовида, а у ВК він виступає в парі з Перуном і обабіч них “Білобог і Чорнобог б’ються – і ті небо тримають, аби світу не бути повергнутому” (11а). І якщо Світовид – “се бог Прави і Яви”, то відношення Перуна до Нави – таємниця велика. Він має Нав переборювати, “не переставати живих явищ кола крутити”; душі борців “йдуть у життя вічне до полку Перунового”(там же).

“Волсев ухре Ухорензе і брате і є Ословень” ВК 25 виступають не більш (але й не менш) як поводирі до того полку втаємниченого. Б. Яценко занадто вільно перекладає “волхви укрів”; за текстом – “волхів укри”: особливий клан у середовищі волхів. Він дійсно був розповсюджений південніше Данії, навіть виділявся в Укермарк (“Укрів землю”) – але етносу такого не існувало. Названі вище укри-брати діють в ситуації, означеній “Се буде вам (учням) про караніє”. Руси на чолі з князем перемогли елінів, ті відкупились даниною й при цьому злонавмисне споїли своїх переможців. Укри прийшли й попередили русів: “не тварзештесь на дар той”, – але ті не послухали. “І тими ж днями еліни напали на них і розтрощили їх”; після чого руси вникнули в пересторогу, зібрались з силами і – “се боги надихнули їх і руки їхні зміцніли” – повернули свою перемогу. Мораль научення: “І се бачимо, як мертві є – й убиті богами. А ми по них (мертвих) продовжили і бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на них се поверглась і розтрощила ту… Мусимо їх (померлих во благо русів) славити всякої тризни, тривіди і зберігати пам’ять про них у синів наших. І ніхто не сміє про те забути, бо проклятий буде богами нашими і людьми”.

Діялось те біля містечка “на берегах морських руських”, – може в “Жезлоносній Арії” та Сіндиці, де над Керченською (згодом) протокою стояли поруч Укрух і К(ц)окур. За О.М. Трубачовим, три останні назви пов’язані з індоарійським “горлом, горловиной”. Отож і волховський клан укрів можна трактувати як “провідників через вузький озвучений (особливими навченнями) хід до Волоха-Велеса”, що є спадкоємцем розгляненого вище (в зв’язку з таємницею Трояна-Вала й Валахії) індоарійського Вали -“Вмістилища”, яке визволяв змієборець Індра до того, як “віддав Паруні всю зброю” десь у тих же приморських краях VII ст. до Р.Х. (6г, 30-31). А Перун передав русам ту зброю, разом із заповітом через отця Орія (24в):

“Се бо бачили отці наші Орія до облаків ходившого, всхищеним бувши. І всхищений (взятий) силою до Перунькового ковальчества і бач й в там 0р як Перунько кує мечі на ворогів. Куючи, рече тому: “Се стріли і мечі маєте на воїв тих і не смієте боятись їх (…)”. І те Ор повідав отцям нашим. І така була наша боротьба за житву і звитязтва многі і віки назад, – і зараз віремо в те, що так було”.

Помічницею Перуна, посередницею між небесними богами й звитяжцями виступає Матір С(о)ва-слава. Ця прародителька слов’ян мінлива, але загалом птахоподібна: “А Мати наша била крилами о боки своі, з обох сторін її огонь сяє світлом до нас, і всяке перо інше, красиве-червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як сонце саруме, і коло йде по сонцю. Та світилася сімома красотами, як заповідано од богів наших” (7е).

Підкреслене вище має відповідності в уфологічних проявах польових (божественних, за уявленнями пращурів) форм надлюдських цивілізацій, які здавна опікують розвиток землян (В.Г. Ажажа. Основы уфологии. – М., 1995). Не поглиблюючись тут у цю бездонну проблему, зазначимо, що подібні свідчення є в кількох давньоруських літописах, є вони і в кожній священій книзі Землі: у Ведах, Авесті, Тіпітаці, Біблії тощо. Тепер до їх ряду необхідно залучити й “Велесову книгу”.

Вона виникла в умовах надзвичайного етнокультурного імпульсу, що відзначив русів-слов’ян між падінням Трої й утворенням Скіфії; вона супроводжувала державотворення русів між Аратгою й Оріссою та Руссю й Арсанієй; вонв відродилась з небуття в XX столітті по Р.Х., на зламі епох… Маємо підняти й понести се знамено!

Матір – слава б’є крилами обоки.
І йдемо до стягів наших,
А ті стяги – Ясуна.

6. ІЛЛЮСТРАЦІЇ.

Знахідки “руники” на слов’янських поселеннях – свідчення писемності народів Східної Європи ще в І – VI ст. н. д.
Матеріал з городища Чаплин (II ст. до н. д. – І ст. н. д.)
Слов’янські поселення ІІІ-ІV ст.н.д. (Західна Україна)
В. Більське городище (Гелон – Голунь) (VI ст. н. д.)

_______________________________

Источник – http://recult.by.ru/docs/shilov/shil_02.htm

_______________________________

ШИЛОВ Юрій Олексійович нар. 1949 р. у с. Обіточне Приморського р-ну Запорізької обл. Походить із селянських родин Шило й Сиващенко, пращури яких були козаками-задунайцями, що після повернення на Запоріжжя у 1828 р. стали співзасновниками села Денисівка-Обіточне.
Середню школу закінчив 1966 р. у м. Приморськ. У 1972 р. завершив навчання на історичному факультеті Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, в 1977 р. – у аспірантурі при київському Інституті археології АН УРСР. Працював там у 1971-1998 рр. і був звільнений “за прогули” (фактично – за публікації, що суперечили інтересам урядовців та керівництву Національної Академії наук України). Паралельно з науковою роботою в Інстітуті археології, у 1975-1988 рр. працював грузчиком на цегельному заводі комбінату “Прогрес” (м. Ірпінь Київської обл.), а в 1996-1998 рр. очолював науково-культурологічний відділ (м. Москва) Российского Общенародного Движения. У 1999-2002 – завідуючий відділом древньої історії громадського Міжнародного Інституту соціоніки (Київ). Із 2001 р. викладач, а з 2006 р. завідувач кафедрою українознавства Українського Військово-Козацького інституту (із 2008 р. – Інституту соціальних наук і самоврядування) Міжрегіональної Академії управління персоналом. Кандидат історичних наук. Докторську дисертацію мав захищати за монографією “Прабатьківщина аріїв” – українськомовний варіант якої зник у видавництві, а російськомовний          (К.: СИНТО, 1995) було заарештовано одразу після публікації. Академік (Православной Русской Академии, Української Академії оригінальних ідей, New York Academy of Sciences), голова історичної секції Всеслов’янського Собору (союзу громадських організацій слов’янських країн), зав. відділом Слов’янської археології й давньої історії ПРА, професор ПРА і МАУП. Член Національних Союзів письменників України й Росії. Генерал Азово-Чорноморського Козацького війська.
Автор сотен публікацій. Видав близько 30 книг – наукових, науково-популярних, публіцистичних, художніх, – а також більше 10 сценаріїв тощо. За ними знято кілька відеофільмів. Найбільш відомі “Переправи” (телестудія “Веселка” м. Світловодськ, 1998), “Шляхами Велесової книги” (телестудія “Нестор”, режисер Р. В. Грінченко, 2001), 7-частинні “Спогади про минуле” (Державне ТV, канал “Культура”, реж. Ю. О. Омельчук, 2004). Напівзмонтований 2-частинний науково-публіцистичний фільм “До Різдва, до Потопу” (реж. Д. І. Богданов, 2000) керівництво Київнаукфільму поклало на полицю… Співзасновник (разом із О. С. Поліщуком, В. М. Лазоренком, А. В. Гадамакою) приватного музею “Аратта – Україна” у с. Трипілля під Києвом.
Будучи передусім археологом, Ю. О. Шилов дослідив у степах України близько 150 курганів-могил. Відкрив у них та ін. витоки араттської, арійської, слов’янської спільнот та створеної ними Ведичної культури. Це примусило переглянути проблеми засад та перспектив цивілізації. Тепер її початок розглядається не з рабовласницького Шумеру (Месопотамія, близько 3100-2316 рр. до н. е.), а з общинної Аратти (Дунайсько-Дніпровський регіон, із 7000-6200 рр. до н. е.). Розпрацював нове нову теорію історії людства (НТІ) і відповідне Богорозуміння.
За ці відкриття і, конкретно, за монографію “Джерела витоків української етнокультури” (К.: Аратта, 2002) удостоєний прижиттєвих пам’ятника у м. Комсомольськ Кременчуцького р-на Полтавської обл. (2005, скульптор М. П. Стахів) та монумента у м. Дніпропетровськ (2006, художник-монументаліст В. М. Прус).



Оставить комментарий